Аналіз застосування під час розгляду кримінальних проваджень (справ), клопотань слідчих органів про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, обшуку та інших клопотань

У 2015 році до Пирятинського районного суду Полтавської області надійшло 138 кримінальних провадження та 318 клопотань слідчих органів про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, обшуку та інших клопотань.

Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому, на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії. Зміст Конвенції відображає два основних аспекти її дії - матеріально правовий та процесуальний. У частині її норм містяться ті положення про право та основні свободи, здійснення яких гарантується Високими Договірними Сторонами за цим міжнародним договором. Такими, зокрема, є норми статей 2-15. Закріплені в них права є тими стандартами, які мають дотримувати держави, що взяли на себе зобов'язання за Конвенцією.

Стаття 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зобов'язує суди всіх інстанцій застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як показало узагальнення, найбільше норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується суддями Пирятинського районного суду Полтавської області при розгляді клопотань слідчих органів про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту (6 справ) та при продовженні строку тримання обвинуваченого під вартою під час судового розгляду справи ( 2 справи) та клопотань захисту про зміну обраного запобіжного заходу (1 справа).

Наприклад: відмовляючи у задоволенні клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваних Особи  у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 289 КК та Особи у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, судом було враховано вимоги п. п. 3, 4 ст. 5 Конвенції, згідно з якими обмеження прав особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися на підставі суворості можливого судового покарання, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення.

З огляду на викладене, суд врахував, що наявність ризиків, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК прокурором у судовому засіданні не доведено. Прокурор не навів будь-яких аргументів (окрім характеру та способу вчинення правопорушення) щодо неможливості запобіганню встановленим ризикам, якщо до підозрюваного буде застосовано більш м'який запобіжний захід, а ніж тримання під вартою. З огляду на викладене, суд вважав наявними всі підстави для застосування до підозрюваних Особи 1 та Особи 2, у відповідності до ч. 4 ст. 194 КПК, більш м'якого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою - у виді домашнього арешту.

Задовольняючи клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу Особи 3 слідчий суддя зазначив позицію Європейського суду з прав людини, за якою тримання особи під вартою завжди може бути виправдано, за наявності ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на презумпції невинуватості, переважають інтереси забезпечення поваги до особистої свободи. Рекомендація R (80) 11 Комітету міністрів державам - членам Ради Європи (прийнята представниками міністра 27 червня 1980 р.) говорить, що при розгляді питання про необхідність взяття під варту судовий орган повинен брати до уваги обставини конкретної справи і, зокрема, такі з наступних факторів, які можуть мати відношення до справи: характер (обставини) і тяжкість передбачуваного злочину; обґрунтованість доказів того, що саме ця особа вчинила злочин; покарання, яке, можливо, буде призначене в результаті засудження; характер, минуле, особисті та соціальні зв'язки обставин життя особи, зокрема, його зв'язки з суспільством. Слідчий суддя враховуючи викладене, особу підозрюваного, який ніде не працював, утриманців не мав, проживав не за місцем реєстрації, скоїв декілька злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, а злочин, передбачений ч.2 ст. 307 КК України скоїв у стані наркотичного сп'яніння, прийшов до переконання, що підозрюваний, залишаючись на волі може вчинити інший злочин, чинити тиск на свідків та переховуватися від органів досудового розслідування та суду та застосував відносно нього запобіжний захід у виді взяття під варту.

Зазначена практика Європейського суду враховувалася судом також при постановленні вироків про засудження особи до покарання у виді позбавлення волі та обрання у зв'язку з цим обвинуваченому до набрання вироком законної сили запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У справі про обрання запобіжного заходу відносно Особи 1, якому висунуто підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України судом також було враховано позицію ЄСПЛ, висловленої зокрема у справі «Лательє проти Франції», 12369, 26 червня 1991 року, де зазначено, що ризик перешкоджання здійсненню правосуддя може бути виправданням тримання під вартою на початку справи.

При вирішенні на стадії судового розгляду кримінального провадження питання продовження строку тримання під вартою обвинуваченим (2 справи) судом враховуються практика Європейського суду з прав людини, яка свідчить про те, що рішення суду повинно забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що вимагає від суду більшої суворості в оцінці цінностей суспільства. Зокрема, в ухвалі про призначення до судового розгляду кримінального провадження відносно Особи 1 за ч.2 ст.121 КК України суд зазначив, що обраний відносно обвинуваченого запобіжний захід з урахуванням його тривалості не виходить за межі розумного строку, відповідає характеру та тяжкості діянь, які йому інкримінуються, ураховуючи, що загальні положення щодо розумних строків у таких випадках викладено у правовій позиції Європейського суду з прав людини в рішенні в справі «Харченко проти України», згідно з якою «розумність строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Вона має оцінюватися в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться у рішеннях національних судів, переконливості аргументів заявника, викладених у його клопотанні про звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості» (п. 79 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Застосування на практиці вказаної норми Конвенції в частині права особи на розгляд його справи незалежним та безстороннім суд можна відмітити на прикладі вирішення судом питання відводу головуючого судді у кримінальному провадженні.

Зокрема, відмовляючи у задоволенні заяви захисника про відвід головуючій судді по кримінальному провадженні стосовно обвинуваченого Особи 1 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 сі. 191. ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 27 та ч. 1 ст. 294 КК, судом було взято до уваги практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Мироненко і Мартиненко проти України», звернув увагу на дотримання п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення безсторонності суду. У вказаному рішенні ЄСПЛ нагадав, що наявність безсторонності має визначатися за допомогою суб'єктивного і об'єктивного критеріїв. За суб'єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляє суддя упередженість та безсторонність у справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечив суд відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. ЄСПР звернув увагу на те, що, застосовуючи об'єктивний критерій, слід з'ясувати, чи існують окрім самої поведінки судді, певні факти, які можуть бути підставою для сумніву в його безсторонності.

Таким чином, суд зазначив, що обставини, зазначені у заяві захисника обвинуваченого про відвід судді (публікація в засобах масової інформації стосовно обставин даного кримінального провадження, у зв'язку з чим, на його думку чиниться тиск на головуючого для прийняття політично вмотивованого рішення у справі), не свідчать про наявність як суб'єктивних так і об'єктивних критеріїв, які давали б підстави сумніватись у безсторонності судді і можливості постановления нею законного та обґрунтованого рішення.

Посилання на статтю 6 Конвенції також містять рішення суддів про призначення до розгляду кримінальних проваджень щодо неповнолітніх в частині здійснення судового розгляду щодо таких осіб у закритому судовому засіданні ( 3 кримінальні провадження).

Право на захист особи, що обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, гарантоване пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції, і становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду. Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Зазначені принципи рівності та права на захист, гарантованих міжнародними нормативно-правовими актами, були застосовані судом при вирішенні питання про допуск до участі у кримінальному провадженні представника потерпілого, який не мав статусу адвоката (відносно Особи за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України).

Судом встановлено, що на день набрання чинності КПК України Особа 1 брав участь у кримінальному провадженні (справі) відносно Особи 2 як представник потерпілого, та мав відповідні процесуальні документи, які підтверджували його повноваження на участь у справі.

Відповідно до підп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд Європейський суд з прав людини, ухваливши 24.11.2011 рішення у справі "Загородній проти України", визнав зокрема порушення п. 1 та підп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини, і основоположних свобод, оскільки право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний з вимогами вказаних положень, з огляду на те, що, не вирішуючи протягом тривалого періоду питання щодо обмеження вибору захисника, держава створила ситуацію, несумісну з принципом юридичної визначеності, що становить один з базових аспектів верховенства права.

За таких обставин, з урахуванням конституційних принципів права особи на вільний вибір захисника, суд прийшов до висновку про залучення до участі у судовому провадженні представника потерпілого.

Вирішуючи питання про призначення обвинуваченому у вчиненні злочинів передбачених ч.2 ст.191, ч.1 ст.366, ч.4 ст.27 ч.1 ст.294 КК України Особи 1 покарання, суд виходив із встановленої статтею 50 КК України мети кари, виправлення і запобігання вчиненню винними та іншими особами нових злочинів, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним, (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти Росії" від 09.06.2005 р.; "Фрізен проти Росії" від 24.03.2005 р.; "Ісмайлова проти Росії" від 29.11,2007р.).

Наведені вище приклади щодо особливостей застосування положень Конвенції та рішень Європейського Суду свідчать про те, що суди можуть забезпечувати справедливий судовий захист, що спрямовується на встановлення балансу між наявністю у людини прав і свобод, з одного боку, та розумінням і дотриманням цих прав державою - з іншого; відправлення правосуддя на такому рівні, який би гарантував кожній людині при визначенні її цивільних прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий судовий розгляд.