Пирятинський районний суд Полтавської області

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

судової практики застосування Пирятинським районним судом Полтавської області законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю

Метою узагальнення є аналіз судової практики щодо застосування судом трудового законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю, причини помилок, які допускаються судом при розгляді цієї категорії справ, з’ясування спірних питань застосування норм трудового законодавства при розгляді зазначеної категорії справ та пропозиції щодо можливих шляхів їх вирішення.

Згідно статистичних даних у справах по спорах, що виникають з трудових правовідносин в суді у 2013 році перебувало 18 цивільних справ, з яких: 10 справ про виплату заробітної плати; 1 справа про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками державним підприємству, установі, організації.

Згідно статистичних даних у справах по спорах, що виникають з трудових правовідносин в суді у 2014 році перебувало 37 цивільних справ, з яких: 1 справа про поновлення на роботі; 31 справа про виплату заробітної плати; 2 справи (1 з яких залишок 2013 року) про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками державним підприємству, установі, організації.

Таким чином, у 2014 році було розглянуто, з винесенням рішення 2 цивільні справи щодо застосування трудового законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю, що становить 5% від загальної кількості справ, що виникають із трудових правовідносин.

Розглядаючи справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про відшкодування шкоди заподіяної працівником під час виконання трудових обов’язків, судом було встановлено, що Особа 2 працюючи на посаді завідувача складу на підприємстві (правонаступник Особа 1) та будучи відповідно до Договору № 11 від 01.01.2012 матеріально-відповідальною особою, допустив нестачу бензину у кількості 1938 л., вартість 1 л. (А-80) якого згідно видаткової накладної з урахуванням ПДВ становить 9 грн. 05 коп., чим спричинив товариству матеріальну шкоду на загальну суму 17538 грн. 90 коп.

Статтею 1166 Цивільного кодексу України (далі ЦК) визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 134 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП) працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами (ст. 135-3 КЗпП).

Таким чином, суд, вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані по справі докази у їх сукупності, прийшов до висновку, що матеріальну шкоду завдану Особою 2 доведено і позовні вимоги підлягають до задоволення.

Стягнуто з особи один на користь особи один матеріальну шкоду заподіяну особою два при виконанні трудових обов’язків у розмірі 17538 грн. 90 коп.

Другий спір, що виник з трудових правовідносин – є цивільна справа за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про стягнення матеріальної шкоди завданої при виконанні трудових обов’язків.

Свої позовні вимоги Особи 1 мотивувала тим, що у 2003 році відповідачі були прийняті на роботу на посади продавців магазину продовольчих товарів, який належить позивачці на праві власності. При прийнятті відповідачів на роботу з кожним із них позивачка уклала договори про повну матеріальну відповідальність, однак у зв’язку із тим, що відповідачі працювали спільно, без передачі одна одній товару і виникали труднощі в розмежуванні відповідальності за можливі збитки, 11.04.2006 року між позивачкою, з одного боку та відповідачами і продавцем Особою 2, Особою 3 з іншої сторони був укладений договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Через місяць Особа 2 звільнилась, і при її звільненні була проведена інвентаризація, виведений залишок товару, який відповідачі прийняли під свою відповідальність. Працюючи відповідачі самостійно приймали товар, брали його на облік, розраховувались за товар з оптовими постачальниками та вели облік прийому і розходу по магазину. 13.09.2011 року в магазині було проведено ревізію, під час якої виявлено недостачу товарно-матеріальних цінностей на суму 23585,11 грн. Пояснити причину недостачі відповідачі не могли, при цьому, ключі від магазину знаходились у відповідачів, магазин обладнаний сигналізацією, слідів проникнення в приміщення не виявлено. Продавці працювали по два дні кожна, не передаючи одна одній матеріальних цінностей за усною домовленістю між собою. Вони ж спільно вели журнал обліку приходу та розходу. Позивачка вказує, що в результаті недбалого виконання відповідачами своїх обов’язків, зокрема по обліку отриманого товару, його зберіганню та реалізації виникла недостача. Зазначає, що відповідачі виявили бажання нести відповідальність по договору про колективну відповідальність, оскільки довіряють одна одній і не бажають розмежовувати відповідальність за можливі недостачі. Відповідно до договору про колективну відповідальність члени колективу зобов’язані бережно відноситись до цінностей, приймати міри по запобіганню збитків, вести облік, складати та своєчасно надавати звіти про рух та залишки цінностей. До їх обов’язків відносилось приймання цінностей, ведення обліку та проведення інвентаризації. На думку позивачки, відповідачі не вели належним чином облік товарно-матеріальних цінностей, зокрема, не вели обліку та не зберігали накладних по приходу товару, не проводили інвентаризацій для встановлення відповідності залишку товару, допускали інші порушення, які вплинули на збереження цінностей та виникнення недостачі. Враховуючи наведене позивачка просить суд визнати відповідачів винними у недостачі товарно-матеріальних цінностей, стягнути з відповідачів солідарно на її користь матеріальну шкоду завдану недостачею у розмірі 23585,11 грн., а також витрати на правову допомогу, сплату судового збору та вартість проведеного аудиту.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані по справі докази у їх сукупності, прийшов до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Суд визнав, що порушення відповідачами своїх трудових обов’язків, які наведені вище, стало причиною завданої шкоди, тобто шкода заподіяна недостачею товарно-матеріальних цінностей є результатом вказаного порушення.

При цьому, відповідачі не могли не усвідомлювати, що в їх діях не виявляється належна турботливість про збереження майна власника, та мали можливість передбачати настання прямої дійсної шкоди.

За наведених обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, однак, враховуючи заяви відповідачів та їх представників про застосування наслідків спливу строку позовної давності, позовні вимоги не підлягають до задоволення з огляду на наступне.

Згідно ст. 256 ЦК, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 233 КЗпП, для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Як вбачається з матеріалів справи, недостача товарно-матеріальних цінностей була виявлена 13.09.2011, що підтверджується актом результатів інвентаризації товарно-матеріальних цінностей та інвентаризаційним.

Згідно ст. 251 ЦК, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Враховуючи наведені норми чинного законодавства України, перебіг строку позовної давності за вимогами про стягнення з працівників матеріальної шкоди заподіяної позивачу недостачею товарно-матеріальних цінностей почав спливати з 14.09.2011 і відповідно останнім днем строку звернення до суду було 14.09.2012.

З матеріалів справи №1624/2684/2012, яка за клопотанням позивача долучена до матеріалів справи, що розглядається, вбачається, що позивачка звернулась до суду із позовом до відповідачів про стягнення матеріальної шкоди завданої ними під час виконання трудових обов’язків – 14.09.2012, тобто в останній день строку визначеного ч. 3 ст. 233 КЗпП.

Ухвалою суду від 01.02.2013 вказана позовна заява за клопотанням представника позивачки була залишена без розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Із новим позовом про стягнення з відповідачів матеріальної шкоди, завданої при виконанні трудових обов’язків позивачка звернулась до суду 08.02.2013.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи, що станом на час звернення позивачки до суду із цим позовом строк позовної давності для заявлених вимог сплинув, оскільки попередній позов був пред’явлений в останній день строку та залишений судом без розгляду, що не зупиняє перебігу позовної давності, а також з огляду на те, що відповідачі та їх представники просять суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності, суд приходить до висновку про необхідність відмови у позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності.

При цьому, суд не знаходить підстав для задоволення заяви позивачки про визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, оскільки згідно реєстраційної відмітки суду позов надійшов 08.02.2013 та був поданий позивачкою особисто, а не 05.02.2013, як про це стверджує позивачка. Крім того, суд не може визнати поважними причини пропуску строку у зв’язку із тим, що позивачка не могла одразу відшукати необхідний договір та намагалась протягом року вирішити спірні питанням з відповідачами в позасудовому порядку, оскільки вказаний договір мав би знаходитись у позивачки як власника магазину і відсутні будь-які об’єктивні непереборні обставини, які б позбавляли позивачку протягом року звернутись до суду за захистом свого права.

Не погодившись з рішенням суду позивач подала апеляційну скаргу. Розглядаючи скаргу колегія суддів Апеляційного суду Полтавської області не погодилася з висновками місцевого суду. Рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 11 червня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення по суті позовних вимог. Заяву Особи 1 про поновлення строку для пред’явлення позову – задоволено. Поновлено Особи 1 строк пред’явлення позову, пропущений з поважних причин.

Позов Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про стягнення матеріальної шкоди, завданої при виконанні трудових обов'язків задовольнити. Стягнути з Особи 2, Особи 3 солідарно на користь Особи 1 завдану матеріальну шкоду у розмірі 23585,11 грн., сплачений судовий збір у розмірі 235,65 грн., за надання правової допомоги – 1500 грн., а всього 25320,76 грн.

В частині позовних вимог про стягнення вартості проведеного аудиторського дослідження у розмірі 2000 грн. – відмовити.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду вказала, що є невірним висновок суду про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку звернення до суду, враховуючи наступне.

Згідно ч. 3 ст. 233 КЗпП для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству,установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Як вбачається із матеріалів цивільної справи № 2/1624/607/2012 за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про стягнення матеріальної шкоди, позивач звернулася до суду з даним позовом 14.09.2012. 01.02.2013 вона подала до суду заяву про залишення цього позову без розгляду у зв’язку з необхідністю зі змінити підстави позову. Ухвалою Пирятинського районного суду Полтавської області від 01.02.2013 позов залишено без розгляду.

08.02.2013 позивач вдруге звернулася з позовом. 11.06.2013 подала заяву про поновлення строку для пред’явлення позову, просила суд поновити строк звернення до суду з позовом з тих підстав, що до набрання чинності ухвали місцевого суду від 01.02.2013 нею подана вдруге позовна заява, просила визнати поважною причину пропуску строку.

Колегія суддів вважає поважною причину пропуску строку звернення до суду з даним позовом, тому строк підлягає поновленню, а завдана матеріальна шкода – стягненню. З відповідачів також підлягає стягненню сплачений судовий збір у розмірі 235,65 грн., за надання правової допомоги – 1500 грн. Щодо вимоги про стягнення вартості проведеного аудиторського дослідження у розмірі 2000 грн., то вона не підлягає задоволенню, оскільки не є судовими витратами, пов’язаними з розглядом даної справи. В цій частині слід відмовити.

Не погодившись з рішенням апеляційного суду відповідачі подали касаційну скаргу. Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу відповідачів задоволено частково. Рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 11 червня 2013 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 31 липня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчаючи справу, суд касаційної інстанції вказав, що у матеріалах справи відсутні будь-які дані бухгалтерського обліку або руху товарно-матеріальних цінностей на підприємстві позивача щодо обсягу матеріальних цінностей, на момент прийняття відповідачів на роботу, станом на певний звітний період, на момент проведення інвентаризації, тощо.

Документ який міститься на аркуші справи 64 не може бути належним підтвердженням нанесення збитків підприємству позивача, оскільки не містить відповідних реквізитів, а також даних щодо часу прийняття та обліку певних матеріальних цінностей (продуктів харчування) підприємством позивача, їх рух протягом звітного періоду, а тому визначення розміру недостачі з його допомогою є неможливим.

Крім того, згідно п. 15 зазначеного договору, притягнення колективу (бригади) до матеріальної відповідальності проводиться адміністрацією після ретельної перевірки причин виникнення шкоди, з урахуванням письмових пояснень, наданих членами колективу (бригади), а у необхідних випадках також висновків експертів.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Розглядаючи справу по суті, в іншому складі суду, Пирятинський районний суд Полтавської області у складі головуючої судді, заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані по справі докази у їх сукупності, прийшов до висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Так, у судовому засіданні дослідженими доказами було доведено наявність завданої позивачу прямої дійсної шкоди у сумі 23631,90 грн., що полягає у виявленій недостачі товарно-матеріальних цінностей.

Згідно п. 15 договору про колективну матеріальну відповідальність, притягнення колективу (бригади) до матеріальної відповідальності проводиться адміністрацією після ретельної перевірки причин виникнення шкоди, з урахуванням письмових пояснень, наданих членами колективу (бригади), а у необхідних випадках також висновків експертів.

Щодо причин виникнення шкоди відповідачі письмових пояснень власнику магазину після проведення інвентаризації не надавали, у судовому засіданні відповідач Особи 3 пояснила, що на її думку, причиною недостачі є помилка в розрахунках при веденні обліку товарів у зв’язку з великою завантаженістю продавців, які працювали у позивачки.

Проте, відповідно до договору про колективну матеріальну відповідальність працівники, які його підписали, зобов’язувалися в установленому порядку вести облік, складати та своєчасно подавати звіти про рух та залишки цінностей, своєчасно ставити до відому адміністрацію про всі обставини, що загрожують збереженню цінностей, дбайливо ставитися до цінностей та приймати заходи запобігання шкоди. Відповідачі підписали вказаний договір, чим засвідчили свою згоду на його умови, тому їх заперечення про те, що вони не були ознайомлені з його змістом, є неспроможними.

Неналежний порядок ведення відповідачами обліку та руху ввірених їм товарно-матеріальних цінностей, недбале ставлення до переданого їм майна та не вжиття заходів щодо запобігання шкоди, враховуючи, що за п’ять років роботи у магазині не проводилася їх планові інвентаризації для встановлення відповідності залишку, на думку суду, і стало причиною виникнення шкоди.

Разом з тим, стаття 137 КЗпП приписує суду при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, враховувати не лише пряму дійсну шкоду, але й враховувати ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.

В ході судового розгляду було встановлено, що позивач Особи 1 як власник магазину брала безпосередню участь у керівництві його роботою, вела фінансову звітність, а також іноді допомагала продавцям приймати товар, який власноручно ставила на облік, роз'яснювала продавцям порядок ведення такого обліку. Разом з тим, позивач як власник у повній мірі не забезпечила колективу продавців, на якого покладено повну матеріальну відповідальність, умови, необхідні для своєчасного обліку та звітності про рух та залишки переданих йому цінностей – не був обраний керівник колективу, на якого було б покладено ведення такого обліку та складання звітів. За тривалий період часу, за який виникла нестача ТМЦ, позивач як керівник магазину та його власник не виявила ініціативу щодо проведення інвентаризації майна, не проводила перевірку виконання продавцями своїх трудових обов’язків, які пов’язані із зберіганням та продажем цінностей, не вживала заходів щодо усунення обставин, що сприяли б виникненню їх недостачі. Слід визнати, що відсутність з її сторони належного контролю за веденням бухгалтерської документації та подання звітності, сприяли виникненню негативних наслідків як для працівників так і для неї, як роботодавця, який виявивши неналежну завбачливість легковажно розраховував на відвернення таких наслідків.

У зв’язку з цим, на думку суду, ступінь вини у вчиненні порушення, в результаті якого виникла пряма дійсна шкода, є рівнозначною як у діях продавців магазину (відповідачів у справі), які порушили свої трудові обов’язки, так і діях його керівника та власника (позивача у справі), який неналежно здійснював свої обов’язки за договором про колективну матеріальну відповідальність.

Отже, з урахуванням викладених обставин, шкода, яка підлягає стягненню з відповідачів підлягає зменшенню і становить 50% від її загальної суми пред’явлених позовних вимог.

Враховуючи, те, що відповідачки спільно виконували як працівники одні види робіт, пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), переданих їм цінностей і неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника, то стягнення з їх вини шкоди має відбутися в солідарному порядку.

У судовому засіданні відповідачі та їх представники надали суду заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог Особи 1.

За статтею 234 КЗпП, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Як встановлено у ході розгляду справи, недостача товарно-матеріальних цінностей була виявлена позивачкою 13.09.2011 року, що підтверджується актом результатів інвентаризації товарно-матеріальних цінностей та інвентаризаційним описом.

Таким чином, перебіг строку звернення до суду за вимогами про стягнення з працівників матеріальної шкоди заподіяної позивачу недостачею товарно-матеріальних цінностей закінчився 14.09.2012.

Позивачка звернулась до суду із позовом до відповідачів про стягнення матеріальної шкоди завданої ними під час виконання трудових обов’язків – 14.09.2012, тобто в останній день строку визначеного ч. 3 ст. 233 КЗпП.

У судовому засіданні позивач подала заяву, у якій просила суд поновити строк звернення до суду з тих підстав, що до набрання чинності ухвали суду від 01.02.2013 про залишення даного позову без розгляду, нею подана друга позовна заява про стягнення з відповідачів матеріальної шкоди, але з інших підстав.

Суд вважає, що позивачка пропустила строк звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів з поважних причин. Поважність причин означає, що позивачка не ставилася зневажливо до питання про захист своїх прав, та перший раз звернулася до суду з позовом про відшкодування завданих їй збитків 14.09.2012, тобто з дотриманням річного строку. Ухвалою суду від 01.02.2013 вказана позовна заява за клопотанням представника позивачки була залишена без розгляду. 05.02.2013 позивач, змінивши підставу позову, повторно звернулася до суду з даним позовом. За таких обставин суд вважає, що формально пропущений позивачем строк звернення до суду підлягає поновленню.

З огляду на викладене, завдана позивачу діями відповідачів матеріальна шкода у сумі 11792,55 грн. підлягає стягненню з відповідачів у солідарному порядку.

Таким чином, суд стягнув з Особи 2 та Особи 3 солідарно на користь Особи 1 завдану матеріальну шкоду у розмірі 11792 грн. 55 коп., у повернення сплаченого судового збору у розмірі 117 грн. 92 коп. та витрат за надання правової допомоги – 750 грн., а всього на суму 12660 грн. 47 коп.

Рішення по справі було оскаржено до Апеляційного суду Полтавської області. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції та скасував рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 13 березня 2014 року. Ухвалив по справі нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про стягнення матеріальної шкоди завданої при виконанні трудових обов’язків – відмовив.

Скасовуючи рішення районного суду колегія суду мотивувала тим, що відповідно до ст. 130 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Згідно ст. 132, ст. 134 ч. 1 п. 1, ст.ст. 135-2, 135-3 КЗпП України у разі укладення письмового договору про колективу (бригаду) матеріальну відповідальність з працівниками, які виконують роботи, визначені Переліком, затвердженим наказом Мінпраці України від 12.05.96 № 43, що його зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 червня 1996 р. за № 286/1311, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Розмір заподіяної шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахування зносу згідно з установленими нормами. У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди. Розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо судом встановлено, що шкода підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними діями кількох працівників або працівника та інших осіб.

Виходячи з вимог ст. 15 ЦПК суд у кожному випадку зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов'язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.

Проте, постановляючи оскаржуване рішення суд першої інстанції вказаних вимог не виконав.

Докази, на які послався суд на доведення факту заподіяння матеріальної шкоди та її розміру, не відповідають вимогам закону щодо їх належності та допустимості.

Інвентаризаційний опис від 13 вересня 2011 року та аудиторський звіт, що знаходяться в матеріалах справи № 1624/2684/2012, та акт від 13 вересня 2011 року не містять відповідних реквізитів та даних відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, яку затверджено наказом Міністерства фінансів України від 11 серпня 1994 р. № 69, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 серпня 1994 року за № 202/412. Зокрема, даних щодо часу прийняття та обліку певних матеріальних цінностей, їх руху протягом звітного періоду, зіставлення фактичної наявності товарів з даними бухгалтерського обліку, що унеможливлює встановлення факту недостачі, причин її виникнення, визначення розміру заподіяної шкоди та осіб, винних у її заподіянні.

Судом першої інстанції не встановлено, якими діями Особи 2 та Особи 3 спричинено шкоду, розмір шкоди з урахуванням вимог про проведення інвентаризації та перевірки магазину ПП Особи 1, що дає підстави вважати, що висновки суду ґрунтуються на припущеннях.

Відповідно до ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки позивачка по справі не довела, що недостача товару виникла внаслідок спільних умисних дій відповідачів, у суду першої інстанції не було підстав для покладення на Особу 2 та Особу 3 солідарної матеріальної відповідальності за виявлену шкоду.

Крім того, безпідставними є і висновки місцевого суду щодо поважності причин пропуску Особи 1 строку, встановленого ст. 233 КЗпП.

Відповідно до ст. 233 ч. 3 КЗпП для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Обставини, на які послалась позивачка, обґрунтовуючи причини пропуску вказаного строку, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки неналежне здійснення особою, яка бере участь у справі, своїх прав щодо предмета спору не свідчить про поважність причин пропуску строку звернення до суду. На інші підстави позивачка по справі не посилалась і суду їх не доводила.

За вказаних обставин ухвалене по справі судове рішення підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову Особі 1 до Особи 2 та Особи 3 про стягнення матеріальної шкоди за його недоведеністю.

Вирішуючи вказаний спір, судді Пирятинського районного суду Полтавської області зіткнулися з проблемою підтвердження нестачі товарно-матеріальних цінностей у магазині Особи 1, оскільки журнал обліку товару не визнано допустимим доказом. В свою чергуведення журналу обліку товарно-матеріальних цінностей приватними підприємцями, які сплачують єдиний податок законом не передбачено.

Узагальнення судової практики законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю