Узагальнення практики розгляду
Пирятинським районний судом Полтавської області справ щодо визнання рішення сільської, селищної, міської ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку за період 2014-2015 роки.
Загальні положення
Становлення і розвиток сучасних земельних правовідносин, що супроводжуються поступовим збільшенням кількості власників земельних ділянок, передусім виділених на основі земельних часток (паїв), характеризується й збільшенням кількості різного роду спорів, що виникають у зв'язку з набуттям права власності на земельну ділянку чи землекористування.
Протягом 2014 - 2015 років у провадженні Пирятинського районного суду Полтавської області перебували цивільні справи по земельним спорам між різними суб'єктами земельних відносин, предмети даних спорів достатньо різноманітні.
Процедура вирішення вказаних спорів урегульована земельним законодавством та відповідно Цивільним процесуальним кодексом України.
Чинне земельне законодавство регламентує процедуру їх вирішення. Закріплення на законодавчому рівні процедури вирішення земельних спорів свідчить про наявність у них особливостей, які впливають і на специфіку їх розв'язання.
Вирішення земельних спорів - один із способів захисту суб'єктивних прав власників землі, землекористувачів та інших суб'єктів земельних правовідносин, які є сторонами спору.
Вирішення земельних спорів у судовому порядку відбувається відповідно з положеннями цивільного процесуального законодавства з урахуванням особливостей, що обумовлені предметом земельного спору.
Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 1 ст. 158 Земельного Кодексу України). Будь-які інші органи розглядати та вирішувати земельні спори не мають права.
Слід зазначити, що спори, пов'язані із земельними відносинами, розглядаються судом в позовному провадженні.
Конституцією України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; об'єктом права власності українського народу.
Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Із урахуванням визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" завдань суду як державної правозахисної інституції суд, здійснюючи правосуддя у сфері земельних правовідносин, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод громадянина, інтересів юридичних осіб, суспільства і держави.
Відповідно до обліково-статистичних даних розгляду цивільних справ Пирятинським районним судом Полтавської області протягом 2014 - 2015 років розглянуто 10 справ, що стосувалися вирішення спорів по категорії справ, по яких проводиться дане узагальнення, зокрема, це справи таких категорій:
про визнання права на земельну частку (пай) - 1, із них: розглянуто - 1, у тому числі відмовлено в задоволенні позову - 1;
про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності - 1: розглянуто - 1, у тому числі задоволено - 1;
про визнання сертифікату на право на земельну частку (пай) недійсним – 8; розглянуто - 8, із них задоволено – 8.
Із вказаної кількості розглянутих справ в апеляційному порядку рішення суду не оскаржувались.
Пирятинський районний суд Полтавської області розглянув справи вказаної категорії в порядку цивільного судочинства з огляду на таке.
Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦПК загальні суди в порядку цивільного судочинства розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із земельних відносин крім випадків, коли розгляд таких справ віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів в порядку встановленому КАС ( стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12).
Питання підвідомчості земельних спорів за участю суб'єктів владних повноважень було предметом дослідження Конституційного Суду України. Так, згідно висновку, викладеному у рішенні Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 у справі, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень/нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії/, дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів. Виняток становлять публічно-правові спори, для яких законом прямо встановлений інший порядок.
Таким чином, зазначений висновок стосується справ, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень своїх функцій щодо оформлення та документального підтвердження вже наявного у особи права на землю. Тобто між сторонами у справі, однією з яких є орган місцевого самоврядування, відсутній спір про право.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму ВССУ № 3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» двома основними критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Згідно пунктів 6, 7 зазначеної постанови спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі ст. 15 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 статті 3 Земельного Кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Крім того при вирішенні спорів вказаних категорій справ Пирятинським районним судом Полтавської області також враховуються роз'яснення, викладені в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства», а також правові позиції Верховного суду України.
Згідно з частинами першими статей 81, 82 ЗК право власності на земельну ділянку набувають громадяни України та юридичні особи, створені громадянами або юридичними особами України, а іноземні громадяни та юридичні особи й особи без громадянства та спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставах, передбачених частинами другою, третьою статті 81. частинами другою, третьою статті 82 ЗК .
Так. згідно з ч . 1 ст. 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, в межах їх повноважень, визначених ЗК. У наведеній нормі земельного закону закріплені загальні положення щодо придбання землі як вітчизняними, так і іноземними громадянами та юридичними особами.
Рішення про передачу земельних ділянок у власність чи надання їх у користування приймаються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Органами місцевого самоврядування, що приймають такі рішення, є сільські, селищні та міські ради, а також ради міст Києва та Севастополя. До органів виконавчої влади, належать Кабінет Міністрів України. Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації - обласні й районні держадміністрації та держадміністрації міст Києва і Севастополя Повноваження цих органів щодо прийняття рішень про передачу відповідних земельних ділянок у власність або надання їх у користування, передбачені у главах 2 та 3 ЗК.
За звітний період на розгляді у Пирятинському районному суді Полтавської області перебувала лише одна справа про визнання права на земельну частку (пай).
Так. в провадженні суду знаходилась цивільна справа за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3, третя особа – Особи 4, про визнання права на земельну частку (пай).
Звертаючись до суду з вказаним позовом Особа 1 зазначив, що до виходу на пенсію з 02.03.2007 до 31.03.2012 він працював у закладі освіти, у зв'язку з чим має гарантоване конституційне право на отримання земельної частки (паю) у розмірі 2 га. 25 квітня 2012 року розпорядженням, однак позивача як працівника соціальної сфери не було включено до списку осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю). Середній розмір земельної частки (паю) по вказаному підприємству для працівників соціальної сфери становить 1,5 га. На момент приватизації позивач мав право на виділення йому земельної частки (паю) до 2 га як пенсіонер закладу освіти, у зв'язку з чим просив зобов'язати Особу 2 передати йому із земель запасу (резервного фонду) земельну частку (пай) у розмірі 1,5 га та визнати за ним право власності на земельну частку (пай) розміром 1,5 га.
Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 05 березня 2014 року Особі 1 відмовлено у задоволенні його позову. Свою відмову суд мотивував тим, що Особа 2 використав своє право на безоплатну приватизацію земельних ділянок, у тому числі для ведення особистого селянського господарства площами 0,2247га, 0,3069га та 0,1919га.
У рішенні суд зазначив, що спірні правовідносини регулюються ст. 25 Земельного Кодексу України та ст. 57 Закону України «Про освіту».
Згідно ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки поміж іншого здійснюється шляхом визнання прав.
У відповідності до ч.1 ст.25 Земельного Кодексу України при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). За ч 3 ст.25 ЗК України землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно. Ці особи мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в (на місцевості).
Частиною 7 цієї статті передбачено, що розміри земельних ділянок, що виділяються для працівників державних та комунальних закладів, підприємств і організацій культури, освіти та охорони здоров'я та пенсіонерів з їх числа, які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу, не можуть перевищувати норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.
Статтею 25 ЗК України передбачено право на приватизацію земель працівниками державних та комунальних закладів освіти та пенсіонерами з їх числа. Тому позивач, як пенсіонер такого закладу, де відбулася приватизація землі державного підприємства, має таке право. Виходячи із того, що обмеження кола осіб, яким законом надано соціальні гарантії, зокрема право на земельну частку (пай), не відповідає конституційним принципам законності та справедливості - категорію осіб, що мають право на приватизацію земельних ділянок, слід розглядати максимально широко, використовуючи положення і Закону і ЗК України. Отже, враховуючи, що поняття працівника та пенсіонеру закладу освіти визначено більш широко у ст. 25 ЗК України, вказана норма підлягає застосуванню до даних правовідносин.
Разом з тим, законодавець, гарантуючи працівникам та пенсіонерам з числа закладів освіти отримати право на земельну (частку) пай підприємства, що приватизується на території сільської ради, обмежив використання такого права. Відповідно до ч.4 ст.57 Закону України "Про освіту", ці особи мають право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.
Дія абзацу другого цієї частини не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону.
Рішення Пирятинського районного суду від 05 березня 2014 року в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Досить чисельною категорією справ, розглянутих Пирятинським районним судом Полтавської області за звітний період, є категорія спорів щодо визнання сертифікату на право на земельну частку (пай) недійсним.
Із позовами вказаної категорії справ до суду звертався прокурор Пирятинського району в інтересах держави.
Рішеннями Пирятинського районного суду Полтавської області позови Особи в інтересах держави до громадян задоволено, сертифікати визнано недійсними, передано у власність територіальної громади земельні частки (паї) згідно сертифікатів на земельну частку (пай).
Аналізуючи справи даної категорії встановлено, що підставами для звернення до суду з позовами про визнання недійсним сертифікату на земельну частку (пай) стало те, що на дату видачі державного акту на право колективної власності на землю відповідачі членами КСП не були та були включені до списку членів КСП незаконно. Крім того відповідачі працювали на підприємстві, але не були громадянами України. Наведене свідчить, що право на земельну частку (пай) відповідачами набуто з порушеннями діючого законодавства України.
Вирішуючи спірні правовідносини суд керувався наступними нормами матеріального права.
За змістом ст.ст.22, 23 Земельного кодексу України (у редакції 1990 року) та Указу Президента України від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", особа набуває право на земельну частку (пай) за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання, включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, одержання КСП цього акта.
Право власності на земельну частку (пай) виникає не з часу внесення членів КСП до списку, доданого до державного акта про право колективної власності на землю, перевірки, уточнення і затвердження цього списку, а з моменту передачі державного акта про право колективної власності на землю конкретному КСП, членом якого вони є.
Відповідно до ч.4 ст.22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземних громадян, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
Статтею 6 ЗК України (в ред. ЗК України 1990 року, чинного на момент видачі сертифікатів) закріплено, що іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.
Право власності на землю гарантується Конституцією України, та набувається і здійснюється відповідно до ряду законів що регулюють земельні відносини. Власниками землі (земельних ділянок) можуть бути громадяни України фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Частина перша статті 152 Земельного Кодексу України передбачає, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способі(ч. 3).
Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Судова практика свідчить про переважне задоволення таких позовів, і зі справ, що перебували на узагальненні, всі справи розглянуті з ухваленням судового рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Також в провадженні Пирятинського районного суду знаходилась одна цивільна справа за позовом Особи 1 до Особи 2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації.
Звертаючись до суду з даним позовом прокурор обґрунтував свої вимоги тим, що розпорядженням №271 від 18.08.2009 Особи 2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку. Відповідно до інформації, наданої відділом Держземагенства в Пирятинському районі згідно форми 6-зем станом на 01.01 2009 земельні ділянки, які відводилися у 2009 році Особи 2 площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за межами міста Пирятина відносяться до земель запасу (рядок 94) та є землями промисловості та в період із 01.01.2009 по 19.05 2009 зміна цільового призначення вищезазначеної земельної ділянки із земель промисловості на землі для ведення особистого селянського господарства не проводилась. Уважаючи, що земельна ділянка була передана безоплатно у власність відповідачеві усупереч вимогам закону, прокурор просив визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га за кадастровим номером, розташованої за межами міста Пирятина в адміністративних межах Пирятинської міської ради, виданий на ім'я Особи 2, скасувати записи про державну реєстрацію вказаного Державного акта та передати спірну земельну ділянку у власність територіальної громади.
Рішенням Пирятинського районного суду від 17 липня 2015 року позовні вимоги прокурора Пирятинського району задоволені, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га за кадастровим номером, розташованої за межами міста Пирятина в адміністративних межах Пирятинської міської ради Полтавської області, виданий на ім'я Особи 2, скасовано записи про державну-реєстрацію вказаного державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я Особи 2, та передано спірну земельну ділянку у власність територіальної громади.
Задовольняючи позовні вимоги суд зазначив наступне.
Як передбачено ст. 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України
Стаття 17 Земельного кодексу України передбачає, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Відповідно до приписів ч.3 ст. 122 ЗК районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селиш, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:
а) ведення водного господарства;
б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті;
в) індивідуального дачного будівництва.
Аналізуючи спірні правовідносини в контексті вказаних норм права суд прийшов до висновку, що Пирятинська РДА, надаючи безоплатно для ведення особистого селянського господарства відповідачу земельну ділянку із земель промисловості, діяла не в межах повноважень, наданих їй законодавством.
В апеляційному порядку вказане рішення суду не оскаржувалось.
Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суд враховує, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування мають право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.
При вирішенні в судовому порядку питання про недійсність документів, виданих на підставі рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у власність чи користування, слід враховувати Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), відповідно до пункту 5 мотивувальної частини якого органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Судова практика розгляду справ вказаної категорії є досить напрацьованою та усталеною, однак при розгляді таких справ у суддів виникали проблемні питання щодо реального виконання рішення суду в частині скасування державної реєстрації державного акта на право приватної власності. Проблемні питання, які потребують детального роз'яснення, полягають у тому, чи має право суд зобов'язувати орган державної влади скасовувати таку державну реєстрацію, якщо так, то який саме повинен бути орган: відділ Державної реєстраційної служби чи відділ Держземагентства України.
Всі справи даної категорії, що перебували на узагальненні, розглянуті Пирятинським районним судом Полтавської області з дотриманням строків розгляду справ
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК). Власник земельної ділянки, права якого порушено, може вимагати відшкодування завданої цим моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК).
Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» роз'яснено судам, що при вирішенні питань, пов'язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз'яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року №2 ), а також Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів „а", „б", „в" „г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.
Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК. статтями 152, 155 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними актів органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Узагальнення судової практики розгляду Пирятинським районним судом Полтавської області цивільних спорів щодо визнання рішення сільської, селищної, міської ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку свідчить про те, що при вирішенні спорів даної категорії суд додержується норм Конституції та законів України, прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів про землю, які є чинним на час виникнення спірних правовідносин, захищає права суб'єктів права власності та користування землею.
_03_03.png)
